З 14.01 по 02.02 в літературно-меморіальному музеї-квартирі Павла Тичини проходитиме виставка творчості Олександра Михайловича Ковальчук

Олександр Михайлович Ковальчук В духовному мистецтві зберігається найцінніше, що в нас є - це краса, відшліфована часом. На його прикладах треба вчитись, але для того, щоб знайти власну мову, треба з цим прожити.

Художник прикладного та декоративного мистецтва. Народився 9 липня 1962 року в м.Вінниця. В 1989 р. закінчив Львівський державий інститут прикладного та декоративного мистецтва, відділення художнього текстилю. З 1990 р. є членом Національної спілки художників України. Учасник обласних, державних, виставок СРСР. Працює в техніці гобелену та батику, захоплюється малюванням образу на склі.

Ікона на склі - цей вид народного мистецтва, вільний від офіційних канонів, в чомусь апокріфічний і, водночас, сталий у власній апокріфічності, відіграє у творчості Олександра Ковальчука роль фактору рівноваги. Поєднання довільних декоративних фантазій із давньою знаковою системою перетворило народну ікону на своєрідну "мистецьку Мекку" для художника, до якої він у пошуках істини повертається знов і знов.

Творчість Олександра Ковальчука існує на двох рівнях сприйняття. На рівні поверхневому, у вимірі "першого погляду" вона просто подобається. Як можуть подобатися гармонійні, декоративні твори, зігріті енергією людського дотику. Рівень другий - прихований, і не дарма. У ньому - життєва філософія, досвід, спогади і сподівання самого автора, тобто його духовна особистість.

Поверхневий, (але аж-ніяк не другорядний,) рівень сформований професійними навичками дипломованого спеціаліста. Рівень духовний був дарований разом із життям - творчість просто надала йому можливості матеріального втілення.

Мабуть найяскривішим і найбільш показовим аспектом професійного рівня є авторське виконання гобіленів. Автор самотужки проходить шлях від народження задуму крізь ескізні пошуки до кінцевого втілення у матеріалі. Треба зауважити, що техніка ручного ткацтва, що майже не залишає права на помилку, потребує абсолютної точності думки, руки та ока, внутрішньої зосередженності, зовнішньої дисципліни, не кажучи вже про такі, суто людські якості, як охайність і терпіння.

Творчі характеристики гобеленів Олександра Ковальчука тяжіють до ознак монументальності. В першу чергу, монументальною є форма - розмір виникає як наслідок. Монументально-декоративний підхід до виконання гобіленів, як не дивно бере початок у графіці. Графічні твори посідають значне місце у творчому доробку Олександра. Його графіка - гостра, як за змістом, так і за формою, була і залишається найбільш рухливим засобом самовиразу. Вона водночас і дисциплінує, і надає простір для варіацій.

І все ж таки на шляху власного формування, особливо на початковому його етапі, автор пройшов і "випробування живописом". "Подих Землі" (1987), "Іванове зілля" (1989) - перші творчі роботи. У них колір домінує над формою. Мальовничі сполучення створюють не стільки світорозуміння. Тема неосяжності буття проходить крізь всю творчість Олександра Ковальчука. Змінюється лише форма її втілення. Зникає оповідальність, з'являються узагальненість та відбір ("Чудо про змія", 1990), Декоративність набуває рівня знаковості ("Чорна вода", 1989). Категорія "людського" поступово перетворюється в "надлюдське" ("Райский сон", 2000). Кульмінацією стає повернення до першоджерела -"Дерево життя" (2003). Закодована у подільському килимі мудрість предків доводить, що головне вже знайдено, решта - тільки варіації. Тому автор свідомо відмовляється від варіативності і майже повністю повторює давній подільський орнамент. Але то не копіювання - то є творчість крізь призму усвідомлення. Крім творчого маємо ще й аспект духовно-соціальний - збереження у матеріальному вимірі цінностей українського народного мистецтва. На духовному рівні це - символ безперервності культурної традиції багатьох поколінь нашого народу.

Дивно, але в мистецтві батіку автор іде зворотнім шляхом - від давнього символу до його трансформації. Це не заперечення набутого досвіду - це просто інший шлях усвідомлення себе у світі, світу в собі. Починається це усвідомлення з давньої моделі Всесвіту - української писанки ("Легенда про писану", 1989; "Писанкове життя", 2000). Прискіпливе вивчення першоджерел (таке вивчення, до речі, - не тільки метод роботи, але й риса особистої вдачі) занурило ходожника у безкінечність формотворень. Колекціонери та дослідники стверджують, що серед двох і більше, писанок важко знайти просто подібні, не кажучи вже про абсолютне повторення. Тому аналітичний підхід безсилий розкрити сутність "писанкового життя". "Легенду" можна створити, тільки синтетизувавши набуте. Такий синтез автор знайшов у поєднанні давніх символів - кам'яної скіфської скульптури із писанковими орнаментами.. - І знову відновилася, стала відчутною одвічна безперервність поколінь.

Два єдиних у власній протилежні вектори творчості - гобелен та батік - стабілізуються третім її проявом - іконою на склі. Цей вид народного мистецтва, вільний від офіційних канонів, в чомусь апокріфічний і, водночас, сталий у власній апокріфічності, відіграє у творчості Олександра Ковальчука роль фактори рівноваги. Поєднання довільних декоративних фантазій із давньою знаковою системою перетворило народну ікону на своєрідну "мистецьку Мекку" для художника, до якої він у пошуках істини повертається знов і знов.
Такими є мистецькі світи Олександра Ковальчука. Різні формально і, водночас, єдині за суттю, вони написані у його творах мовою серця. Серцем мають і сприйматися, адже написані для тих, хто здатен між рядків мінливого сьогодення прочитане одвічне.